ОГЛАСИТЕЛЬНЕ СЛОВО ПЕРЕД ПОЧАТКОМ СВЯТОГО І ВЕЛИКОГО ПОСТУ

 

+ ВАРФОЛОМІЙ

Милістю Божою

Архиєпископ Константинопольський — Нового Риму

і Вселенський Патріарх

Усій Повноті Церкви,

Нехай благодать і мир

Від Господа і Спаса нашого Ісуса Христа,

Разом з нашою молитвою, благословінням і прощенням

буде з усіма Вами.

* * *

Всечесні браття Ієрархи та благословенні чада у Господі,

Знову, з волею та благодаттю Бога, що дарує всяке добро, ми вступаємо до Святої і Великої Чотиридесятниці, благословенного періоду посту та покаяння, духовної пильности та шляху з Господом, що приходить на свої добровільні страждання, для того щоб досягти поклоніння Його славному воскресінню і стати гідними нашого власного переходу від земного до «того, чого не бачили очі й не чули вуха, і до того, куди людське серце не піднялося» (1 Кор 2,9).

У ранній Церкві Святий і Великий Піст був періодом підготовки оглашенних, чиє хрещення відбувалося під час Божественної Літургії Воскресіння. Цей зв’язок із хрещенням також зберігається завдяки розумінню та досвіду Великого Посту як досконалого періоду покаяння, яке описується як «оновлення хрещення», «друге хрещення», «договір з Богом на друге життя», іншими словами, відродження дарів хрещення та обіцянки Богові на початку нового способу життя. Служби та піснеспіви цього періоду пов’язують духовну боротьбу вірних з очікуванням Господньої Пасхи, внаслідок чого сорокаденний піст випромінює аромат пасхальної радости.

Святий і Великий Піст — це можливість усвідомити глибину та багатство нашої віри як «особистої зустрічі з Христом». Правильно підкреслюється, що християнство є «надзвичайно особистим», не маючи на увазі, що воно є «індивідуалістичним». Вірні «зустрічають, упізнають і люблять одного й того самого Христа», який «один і єдиний, виявив справжню і досконалу людину» (Миколай Кавасілас). Він запрошує всіх людей — і кожну людину окремо — до спасіння, щоб відповідь кожного завжди була «ґрунтована на спільній вірі» і «водночас була унікальною».

Ми пам’ятаємо слова Святого Павла, що «живу вже не я, а живе Христос у мені. А що живу тепер у тілі, то живу вірою в Божого Сина, який полюбив мене й видав себе за мене» (Гал 2,20). У цьому випадку слова «в мені», «я» і «за мене» не суперечать словам «у нас», «ми» та «за нас» із посиланням на наше «спільне спасіння». Апостол свободи, цілком вдячний за небесні дари Його відродження в Христі, «те, що спільне, робить своїм власним», ніби предвічне Слово Боже втілилося, було розп’яте і воскресло «для нього особисто».

Наш досвід віри «унікальний» та «глибоко особистий» як свобода, яку нам дає Христос, яка водночас є «по суті церковною», досвідом «спільної свободи». Ця справжня свобода в Христі виражається як любов, що застосовує підтримку нашого конкретного ближнього, як це описано в притчі про милосердного самарянина (Лк 10,30-37) та в уривку про останній суд (Мт 25,31-46), але також як повага й турбота про світ і євхаристійний підхід до творіння. Свобода в Христі має особисту і цілісну природу, яка особливо розкрита під час Святої і Великої Чотиридесятниці в розумінні подвигу та посту. Християнська свобода, як екзистенційна автентичність і повнота, не передбачає похмурої аскези, життя без благодати та радости, «ніби Христос ніколи не приходив». Більше того, піст — це не лише «утримання від їжі», але «відмова від гріха», боротьба з егоїзмом, любляче відходження від себе до брата, що потребує «серця, яке горить заради всього творіння». Цілісна природа духовности ґрунтується на досвіді великого посту як подорожі до Пасхи і як передчуття «славної свободи дітей Божих» (Рим 8,21).

Молимося, щоб Спаситель наш Ісус Христос сподобив нас пройти шлях Святого і Великого Посту з подвигом, покаянням, прощенням, молитвою та благочестивою свободою. І ми закінчуємо словами нашого духовного отця, блаженної пам’яти митрополита Халкидонського Мелітона, під час Божественної Літургії Сиропусної неділі 1970 року в митрополичому соборі Афін: «Вступаючи в Святу Чотиридесятницю, нас очікує в кінці бачення, чудо та досвід воскресіння, головний досвід Православної Церкви. Прагнімо до цього бачення та досвіду, отримавши і подавши прощення, не лише постом від м’яса та олії, не з почуттям лицемірства, але з божественною свободою, в дусі й істині, в дусі істини, в істині духа».

Святий і Великий Піст 2025 року

+ ВАРФОЛОМІЙ Константинопольський,

Палкий молитвенник перед Богом за всіх вас

PATRIARCHAL ENCYCLICAL FOR HOLY PASCHA

 

 

PROT. NO. 251

 

+ B A R T H O L O M E W

By God’s Mercy

Archbishop of Constantinople-New Rome and Ecumenical Patriarch

To the Plenitude of the Church:

May the Grace, Peace and Mercy of Christ Risen in Glory be with you All

 

Most honorable brother Hierarchs,

Dearly beloved children,

By God’s mercy and strength, we have journeyed through prayer and fasting across the ocean of Holy and Great Lent, finally reaching the splendid feast of Pascha, and we praise the Lord of glory, who descended to the depths of Hades and “achieved the entrance for all to Paradise” through His raising from the dead.

The Resurrection is not the remembrance of an event from the past, but the “good change” of our existence, “another birth, an alternate life, a different kind of living, the transformation of our very being.”[1] And in the Risen Christ, the entire creation is renewed together with humanity. When we chant in the 3^rd Ode of the Paschal Canon, that “Now everything is filled with light—heaven, earth, and all things beneath the earth; therefore, let all creation celebrate the resurrection of Christ, in which everything has been established,” we proclaim that the universe is founded on and filled with unfading light. The phrases “before Christ” and “after Christ” ring true not only for the history of the human race, but also for the sake of all creation.

The Lord’s raising from the dead constitutes the nucleus of the Gospel, the stable point of reference for all the books of the New Testament, as well as for the liturgical life and devotion of the Orthodox Christians. Indeed, the words “Christ is Risen!” summarize the theology of the Church. The experience of the abolition of the dominion of death is a source of ineffable joy, “free from the bonds of this world.” “All things are filled with joy upon receiving the taste of resurrection.” The resurrection is an explosion “of great joy” and permeates the entire life, ethos and pastoral ministry of the church as the foretaste of the fullness of life, knowledge and life of the eternal kingdom of the Father, Son, and Holy Spirit. Orthodox faith and pessimism are contradictory phenomena.

Pascha is for us a feast of freedom and victory over alienating forces; it is the churchification of our existence, an invitation to collaborate for the transfiguration of the world. The history of the Church is rendered “a great Pascha” as the journey toward “the liberation in glory of the children of God” (Rom. 8.21). The experience of resurrection reveals the center and eschatological dimension of freedom in Christ. Biblical references to the Savior’s resurrection demonstrate the power of our freedom as believers; it is in this freedom alone that the “great miracle” is manifested, which remains inaccessible to every oppression. “The mystery of salvation belongs to those who desire it freely, not to those who are tyrannized against their will.”[2] Accepting the divine gift as a “transition” of the believer toward Christ is the voluntary existential response to the loving and saving “transition” of the Risen Lord toward humankind. For “without me, you cannot do anything” (Jn 15.5).

The mystery of the Lord’s resurrection to this day continues to shatter the positivistic certainties of those who deny God as “the denial of human will,” as well as the advocates of “the fallacy of self-fulfillment without God” and the admirers of the contemporary “man-god.” The future does not belong to those imprisoned in a self-sufficient, stifling and narrow earthly existence. There is no authentic freedom without resurrection, without the perspective of eternity.

For the Holy Great Church of Christ, one source of such resurrectional joy is also found this year in the common celebration of Easter by the entire Christian world, along with the commemoration of the 1700^th anniversary of the First Council of Nicaea, which condemned the heresy of Arius, who “diminished within the Trinity the one Son and Word of God,” and which established the way of calculating the date for the feast of our Savior’s resurrection.

The Council of Nicaea inaugurates a new age in the conciliar history of the Church, the transition from the local to the ecumenical synodal level. As we know, the First Ecumenical Council introduced the non-biblical term “homoousios (of one essence)” to the Symbol of Faith, albeit with a clear soteriological reference, which remains the essential characteristic of church doctrines. In this sense, the celebrations of this great anniversary are not a return to the past, inasmuch as the “spirit of Nicaea” exists unspoiled in the life of the Church, whose unity is associated with the correct understanding and development of its conciliar identity. Discussion on the First Ecumenical Council of Nicaea reminds us of the common Christian archetypes and the meaning behind the struggle against the perversion of our spotless faith, encouraging us to turn toward the depth and essence of Church tradition. The joint celebration this year of the “most holy day of Pascha” highlights the timeliness of the subject, the solution of which not only expresses the respect of Christianity for the decrees of the Council of Nicaea, but also the awareness that “there should be no differentiation in such sacred matters.”

With these sentiments, filled with the light and joy of the Resurrection, while proclaiming “Christ is Risen!” with jubilation, let us honor the chosen and holy day of Pascha with a heartfelt confession of our faith in the Redeemer, who trampled down death by death and granted life to all people and all creation, through our faithfulness to the sacred traditions of the Great Church as well as through sincere love for our neighbor, for the glorification by us all of the heavenly name of the Lord.

 

At the Phanar, Holy Pascha 2025

+ Bartholomew of Constantinople

Fervent supplicant for you all

to the Risen Lord

---

[1] Gregory of Nyssa, On the Resurrection of our Lord, PG 46.604.

[2] Maximus Confessor, On the Lord’s Prayer, PG 90.880.

ENCÍCLICA PATRIARCAL PARA A SANTA PÁSCOA

 

PROT. N. 251

 

+ B A R T H O L O M E U

Pela Graça de Deus

Arcebispo de Constantinopla-Nova Roma e Patriarcado Ecumênico

À Plenitude da Igreja:

Que a Graça, a Paz e a Misericórdia de Cristo Ressuscitado na Glória estejam com todos vós!

 

Honorabilíssimos irmãos hierarcas,

Filhos amados no Senhor,

Pela misericórdia e força de Deus, atravessamos com oração e jejum o oceano da Santa e Grande Quaresma, e finalmente alcançamos a esplêndida festa da Páscoa. Louvamos o Senhor da glória, que desceu às profundezas do Hades e, por Sua ressurreição dentre os mortos, “abriu a entrada do Paraíso a todos”.

A Ressurreição não é a lembrança de um evento já ocorrido, mas a “boa mudança” de nossa existência, “um novo nascimento, uma vida alternativa, uma forma diferente de viver, a transformação do nosso próprio ser.”[1] E, no Cristo Ressuscitado, toda a criação é renovada juntamente com a humanidade. Quando cantamos, na 3ª Ode do Cânon Pascal, que “Agora tudo está pleno de luz — o céu, a terra e todas as coisas debaixo da terra; portanto, que toda a criação celebre a ressurreição de Cristo, na qual tudo foi estabelecido,” proclamamos que o universo está fundamentado e repleto de luz imperecível. As expressões “antes de Cristo” e “depois de Cristo” são verdadeiras não apenas para a história do gênero humano, mas também para toda a criação.

A ressurreição do Senhor dentre os mortos constitui o núcleo do Evangelho, o seguro ponto de referência para todos os livros do Novo Testamento, bem como para a vida litúrgica e a devoção dos cristãos ortodoxos. De fato, as palavras “Cristo Ressuscitou!” resumem a teologia da Igreja. A experiência da abolição do domínio da morte é fonte de uma alegria indizível, “livre das amarras deste mundo.” “Todas as coisas se enchem de alegria ao experenciar a ressurreição.” A ressurreição é uma explosão “de grande alegria” que permeia toda a vida, o ethos e o ministério pastoral da Igreja como o prenúncio da plenitude da vida, do conhecimento e da existência no reino eterno do Pai, do Filho e do Espírito Santo. A fé ortodoxa e o pessimismo são fenômenos contraditórios.

A Páscoa é para nós a festa da liberdade e da vitória sobre as forças que alienam; é um chamado para que nossa existência se torne eclesial, um convite à colaboração para a transfiguração do mundo. A história da Igreja se torna “uma grande Páscoa”, como jornada rumo à “libertação na glória dos filhos de Deus” (Rm 8,21). A experiência da ressurreição revela o centro e a dimensão escatológica da liberdade em Cristo. As referências bíblicas à ressurreição do Salvador demonstram o poder da nossa liberdade como crentes; é somente nessa liberdade que o “grande milagre” se manifesta — um milagre que permanece inacessível a toda forma de opressão. “O mistério da salvação pertence àqueles que o desejam livremente, não àqueles que são tiranizados contra a própria vontade.”[2] Aceitar o dom divino como uma “passagem” do crente para Cristo é a resposta existencial voluntária ao amoroso e salvífico “êxodo” do Senhor Ressuscitado em direção à humanidade. Pois “sem mim, nada podeis fazer” (Jo 15,5).

O mistério da ressurreição do Senhor continua, até os nossos dias, a abalar as certezas positivistas daqueles que veem Deus como uma suposta negação da liberdade humana. Desafia também os que promovem a falácia da autorrealização sem Deus, bem como os admiradores do moderno “homem-deus”. O futuro não pertence aos que permanecem confinados a uma existência terrena autossuficiente, estreita e sufocante. Não há liberdade verdadeira sem a ressurreição, sem a perspectiva da eternidade.

Para a Santa e Grande Igreja de Cristo, uma fonte adicional dessa alegria pascal, neste ano, é também a celebração comum da Páscoa por todo o mundo cristão, juntamente com a comemoração dos 1700 anos do Primeiro Concílio de Niceia. Esse Concílio condenou a heresia de Ário, que “diminuía, dentro da Trindade, o único Filho e Verbo de Deus”, e estabeleceu o modo de cálculo da data da festa da ressurreição do nosso Salvador.

O Concílio de Niceia inaugura uma nova era na história conciliar da Igreja, marcando a transição do nível sinodal local para o ecumênico. Como sabemos, o Primeiro Concílio Ecumênico introduziu no Símbolo da Fé o termo não bíblico homoousios (“consubstancial” ou “da mesma essência”), com uma clara referência soteriológica — característica essencial das doutrinas da Igreja. Nesse sentido, as celebrações deste grande aniversário não representam um simples retorno ao passado, pois o “espírito de Niceia” permanece íntegro na vida da Igreja, cuja unidade está intimamente ligada à correta compreensão e ao desenvolvimento de sua identidade conciliar.

A reflexão sobre o Primeiro Concílio Ecumênico de Niceia nos recorda os arquétipos cristãos comuns e o sentido da luta contra a corrupção da fé imaculada, incentivando-nos a voltar ao âmago e à essência da tradição eclesial. A celebração conjunta, neste ano, do “santíssimo dia da Páscoa” ressalta a atualidade desse tema, cuja solução não apenas expressa o respeito do Cristianismo pelas decisões do Concílio de Niceia, mas também a consciência de que “não deve haver distinções em matérias tão sagradas.”

Com esses sentimentos, repletos da luz e da alegria da Ressurreição, proclamando com júbilo “Cristo Ressuscitou!”, celebremos com honra o dia eleito e santo da Páscoa, confessando de coração nossa fé no Redentor, que pela morte venceu a morte e concedeu vida a toda a humanidade e a toda a criação. Façamos isso por meio da nossa fidelidade às sagradas tradições da Grande Igreja e pelo amor sincero ao próximo, para que todos nós glorifiquemos o nome celeste do Senhor

 

No Phanar, Santa Páscoa 2025.

 

+ Bartholomeu de Constantinopla

Fervoroso suplicante por vós todos

ao Senhor Ressuscitado

---

[1] Gregório de Nissa, Sobre a ressurreição de nosso Senhor, PG 46.604.

[2] Máximo Confessor, Sobre a Oração do Senhor, PG 90.880.

ENCÍCLICA PATRIARCAL PARA LA SANTA PASCUA

Nº PROT. 251

 

+ B A R T O L O M É

Por la misericordia de Dios

Arzobispo de Constantinopla-Nueva Roma y Patriarca Ecuménico

Al pléroma de la Iglesia:

Que la Gracia, la Paz y la Misericordia de Cristo resucitado en Gloria esté con todos vosotros

 

Honorabilísimos hermanos Jerarcas, queridos hijos:

Por la misericordia y la fuerza de Dios, hemos transitado mediante la oración y el ayuno por el océano de la Santa y Gran Cuaresma, llegando finamente a la espléndida fiesta de la Pascua, y alabamos al Señor de la Gloria, que descendió a las profundidades del Hades y “alcanzó para todos la entrada al Paraíso” mediante su resurrección de entre los muertos.

La Resurrección no es el recuerdo de un hecho del pasado, sino el “buen cambio” de nuestra existencia, “otro nacimiento, una vida alternativa, un tipo diferente de vida, la transformación de nuestra misma esencia”. Y en el Cristo resucitado la creación entera es renovada junto con la humanidad. Cuando cantamos en la III Oda del Canon Pascual que “Ahora todo está lleno de luz: el cielo, la tierra y todas las cosas de debajo de la tierra; por tanto, que toda la creación celebre la resurrección de Cristo, en la cual todo ha sido establecido”, proclamamos que el universo está fundado sobre una luz inextinguible y lleno de ella. Las expresiones “antes de Cristo” y “después de Cristo” son verdaderas, no solo para la historia del género humano, sino para toda la creación.

La resurrección del Señor de entre los muertos constituye el núcleo del Evangelio, el punto fijo de referencia de todos los libros del Nuevo Testamento y de la vida litúrgica y devocional de los cristianos ortodoxos. De hecho, las palabras “¡Cristo ha resucitado!” resumen la teología de la Iglesia. La experiencia de la abolición del dominio de la muerte es fuente de gozo inefable, “libre de las ataduras de este mundo”. “Todas las cosas se llenan de gozo al gustar la resurrección”. La resurrección es una explosión “de gran gozo” que impregna toda la vida, carácter y ministerio pastoral de la Iglesia como anticipo de la plenitud de la vida, el conocimiento y la experiencia del reino eterno del Padre, el Hijo y el Espíritu Santo. La fe ortodoxa y el pesimismo son fenómenos opuestos.

La Pascua es para nosotros una fiesta de libertad y victoria sobre las fuerzas que nos enajenan; es la “eclesialización” de nuestra existencia, una invitación a colaborar para la transfiguración del mundo. La historia de la Iglesia se convierte en “una gran Pascua”, un camino que conduce a “la gloriosa libertad de los hijos de Dios” (Rom 8,21). La experiencia de la resurrección revela el centro y la dimensión escatológica de la libertad en Cristo. Las referencias bíblicas a la resurrección del Salvador demuestran el poder de nuestra libertad como creyentes; solo en esa libertad se manifiesta “el gran milagro”, que sigue siendo inaccesible a cualquier tipo de opresión. “El misterio de la salvación pertenece a los que lo desean libremente, no a los que son tiranizados contra su propia voluntad”. Aceptar el don divino como una “transición” del creyente hacia Cristo es la respuesta existencial voluntaria a la “transición” amorosa y salvadora del Señor Resucitado hacia la humanidad. Pues “sin mí no podéis hacer nada” (Jn 15,5).

El misterio de la resurrección del Señor sigue destruyendo hasta nuestros días las certezas positivistas de quienes niegan a Dios como “el que anula la voluntad humana”, así como a los que abogan por “la falacia de la autorrealización sin Dios” y a los admiradores del “dios-hombre” contemporáneo. El futuro no pertenece a los que se encuentran esclavizados por una existencia terrenal autosuficiente, sofocante y estrecha de miras. No hay verdadera libertad sin resurrección, sin la perspectiva de la eternidad.

Para la Gran Iglesia de Cristo, una fuente de ese gozo de la resurrección también se encuentra este año en la celebración común de la Pascua por todo el mundo cristiano, junto con la conmemoración del 1700º aniversario del I Concilio de Nicea, que condenó la herejía de Arrio, quien “denigraba dentro de la Trinidad al Hijo unigénito y Verbo de Dios”; en dicho Concilio se estableció asimismo el modo de calcular la fecha de la fiesta de la resurrección de nuestro Salvador.

El Concilio de Nicea inaugura una nueva era en la historia conciliar de la Iglesia, la transición del nivel sinodal local al ecuménico. Como sabemos, el I Concilio Ecuménico introdujo el término no bíblico de “homoúsios” (“consustancial”) en el Símbolo de la Fe, aunque con una connotación soteriológica muy clara que sigue siendo la característica esencial de las doctrinas eclesiales. En este sentido, las celebraciones de este gran aniversario no son un regreso al pasado, ya que el “espíritu de Nicea” permanece inalterado en la vida de la Iglesia, cuya unidad se asocia a la recta comprensión y desarrollo de su identidad conciliar. La discusión sobre el I Concilio Ecuménico de Nicea nos recuerda los arquetipos cristianos comunes y el significado que subyace a la lucha contra la perversión de nuestra fe inmaculada, animándonos a volvernos hacia la profundidad y la esencia de la tradición de la Iglesia. La celebración conjunta este año del “santísimo día de la Pascua” subraya la oportunidad del asunto cuya solución no solo expresa el respeto del cristianismo a los decretos del Concilio de Nicea, sino también la conciencia de que “no debería haber diferencia en asuntos tan sagrados”.

Con estos sentimientos, llenos de la luz y del gozo de la Resurrección, mientras proclamamos con júbilo “¡Cristo ha resucitado!”, honremos el escogido y y santo día de la Pascua con una confesión de todo corazón de nuestra fe en el Redentor, que pisoteó la muerte por su muerte y les concedió la vida a todos los pueblos y a toda la creación, a través de nuestra fidelidad a las sagradas tradiciones de la Gran Iglesia y mediante un amor sincero hacia nuestro prójimo para la glorificación por parte de todos nosotros del celestial nombre del Señor.

 

 En el Fanar, Santa Pascua del año 2025

+ Bartolomé de Constantinopla

Fervoroso suplicante por todos vosotros

ante el Señor Resucitado

ΠΑΤΡΙΑΡΧΙΚΗ ΑΠΟΔΕΙΞΙΣ ΕΠΙ ΤΩι ΑΓΙΩι ΠΑΣΧΑ

Ἀριθμ. Πρωτ. 251

 

† Β Α Ρ Θ Ο Λ Ο Μ Α Ι Ο Σ

ΕΛΕῼ ΘΕΟΥ ΑΡΧΙΕΠΙΣΚΟΠΟΣ

ΚΩΝΣΤΑΝΤΙΝΟΥΠΟΛΕΩΣ - ΝΕΑΣ ΡΩΜΗΣ

ΚΑΙ ΟΙΚΟΥΜΕΝΙΚΟΣ ΠΑΤΡΙΑΡΧΗΣ

ΠΑΝΤΙ Τῼ ΠΛΗΡΩΜΑΤΙ ΤΗΣ ΕΚΚΛΗΣΙΑΣ ΧΑΡΙΝ, ΕΙΡΗΝΗΝ ΚΑΙ EΛΕΟΣ

ΠΑΡΑ ΤΟΥ ΕΝΔΟΞΩΣ ΑΝΑΣΤΑΝΤΟΣ ΧΡΙΣΤΟΥ

* * *

 

Τιμιώτατοι ἀδελφοί Ἱεράρχαι καί τέκνα ἐν Κυρίῳ εὐλογημένα,

 

Ἐλέῳ καί δυνάμει Θεοῦ διαπλεύσαντες ἐν προσευχῇ καί νηστείᾳ τό πέλαγος τῆς Ἁγίας καί Μεγάλης Τεσσαρακοστῆς καί φθάσαντες εἰς τό παμφαές Πάσχα, ἀνυμνοῦμεν τόν κατελθόντα μέχρις ᾍδου ταμείων καί «ἀπεργασάμενον πᾶσιν εἰσηκτόν τόν Παρά-δεισον» διά τῆς ἐκ νεκρῶν Ἐγέρσεως Αὐτοῦ Κύριον τῆς δόξης.

Ἡ Ἀνάστασις δέν εἶναι ἀνάμνησις ἑνός γεγονότος ἀπό τό παρελθόν, ἀλλά «καλή ἀλλοίωσις» τῆς ὑπάρξεώς μας, «ἄλλη γέννησις, βίος ἕτερος, ἄλλο ζωῆς εἶδος, αὐτῆς τῆς φύσεως ἡμῶν μεταστοιχείωσις»[1]. Ἐν Χριστῷ Ἀναστάντι ἀνακαινίζεται ὁμοῦ μετά τοῦ ἀνθρώπου ἡ σύμπασα κτίσις. Ὅταν ψάλλωμεν τήν Γ’ ᾠδήν τοῦ Κανόνος τοῦ Πάσχα, τό «Νῦν πάντα πεπλήρωται φωτός, οὐρανός τε καί γῆ καί τά καταχθόνια·  ἑορταζέτω γοῦν πᾶσα κτίσις τήν ἔγερσιν Χριστοῦ, ἐν ᾗ ἐστερέωται», τότε διακηρύσσεται ὅτι ὁλόκληρον τό σύμπαν εἶναι στερεωμένον καί πλῆρες ἀνεσπέρου φωτός. Ὄχι μόνον διά τήν ἱστορίαν τοῦ ἀνθρωπίνου γένους, ἀλλά καί διά τήν ὅλην δημιουργίαν, ἰσχύει τό «πρό Χριστοῦ» καί τό «μετά Χριστόν».

Ἡ ἐκ νεκρῶν Ἔγερσις τοῦ Κυρίου ἀποτελεῖ τόν πυρῆνα τοῦ Εὐαγγελίου, τό σταθερόν σημεῖον ἀναφορᾶς ὅλων τῶν κειμένων τῆς Καινῆς Διαθήκης, ἀλλά καί τῆς λειτουργικῆς ζωῆς καί τῆς εὐσεβείας τῶν Ὀρθοδόξων. Ὄντως, εἰς τό «Χριστός Ἀνέστη» συνοψίζεται ἡ θεολογία τῆς Ἐκκλησίας. Ἡ βίωσις τῆς καταργήσεως τοῦ κράτους τοῦ θανάτου εἶναι πηγή ἀνεκλαλήτου χαρᾶς, «ἐλευθέρας ἀπό τάς δεσμεύσεις αὐτοῦ τοῦ κόσμου». «Χαρᾶς τά πάντα πεπλήρωται, τῆς ἀναστάσεως τήν πεῖραν εἰληφότα». Ἔκρηξις «χαρᾶς μεγάλης» ἡ Ἀνάστασις διαποτίζει ὁλόκληρον τήν ἐκκλησιαστικήν ζωήν, τό ἦθος καί τήν ποιμαντικήν δρᾶσιν, ὡς πρόγευσις τῆς πληρότητος ζωῆς, γνώσεως καί χαρᾶς τῆς αἰωνίου Βασιλείας τοῦ Πατρός καί τοῦ Υἱοῦ καί τοῦ Ἁγίου Πνεύματος. Ὀρθόδοξος πίστις καί ἀπαισιοδοξία εἶναι ἀσύμβατα μεγέθη.

Τό Πάσχα εἶναι διά τόν ἄνθρωπον ἑορτή ἐλευθερίας καί νίκη κατά τῶν ἀλλοτριωτικῶν δυνάμεων, ἐκκλησιοποίησις τῆς ὑπάρξεώς μας, πρόσκλησις εἰς συνερ-γίαν διά τήν μεταμόρφωσιν τοῦ κόσμου. Ἡ ἱστορία τῆς Ἐκκλησίας καθίσταται «ἕνα μεγάλο Πάσχα», ὡς πορεία πρός «τήν ἐλευθερίαν τῆς δόξης τῶν τέκνων τοῦ Θεοῦ»[2]. Τό βίωμα τῆς Ἀναστάσεως ἀποκαλύπτει τό κέντρον καί τήν ἐσχατολογικήν διάστασιν τῆς ἐν Χριστῷ ἐλευθερίας. Αἱ βιβλικαί μαρτυρίαι περί τῆς Ἐγέρσεως τοῦ Σωτῆρος ἀνα-δεικνύουν τήν δύναμιν τῆς ἐλευθερίας τῶν πιστῶν, εἰς τήν ὁποίαν καί μόνην φανεροῦται τό «μέγα θαῦμα», τό ὁποῖον παραμένει ἀπρόσιτον εἰς κάθε κατα-ναγκασμόν. «Βουλομένων γάρ, οὐ τυραννουμένων τό τῆς σωτηρίας μυστήριον»[3]. Ἡ ἀποδοχή τῆς θείας δωρεᾶς ὡς «διάβασις» τοῦ πιστοῦ πρός τόν Χριστόν, εἶναι ἡ ἐλευθέ-ρα ὑπαρκτική ἀπάντησις εἰς τήν ἀγαπητικήν καί σωστικήν «διάβασιν» τοῦ Ἀναστάντος πρός τόν ἄνθρωπον. «Χωρίς ἐμοῦ οὐ δύνασθε ποιεῖν οὐδέν»[4].

Τό μυστήριον τῆς Ἀναστάσεως τοῦ Κυρίου συνεχίζει καί σήμερον νά κλονίζῃ τάς θετικιστικάς βεβαιότητας τῶν ἀρνητῶν τοῦ Θεοῦ ὡς «ἀρνήσεως τῆς ἀνθρωπίνης ἐλευθερίας», τούς ὀπαδούς τῆς «φενάκης τῆς αὐτοπραγματώσεως χωρίς Θεόν» καί τούς θαυμαστάς τοῦ συγχρόνου «ἀνθρωποθεοῦ». Δέν ἀνήκει τό μέλλον εἰς τόν ἐγκλω-βισμόν εἰς τήν αὐτάρεσκον, συρρικνωτικήν καί κλειστήν ἐνθαδικότητα. Δέν ὑπάρχει ἀληθής ἐλευθερία χωρίς Ἀνάστασιν, χωρίς προοπτικήν αἰωνιότητος.

            Πηγήν ἀναστασίμου εὐφροσύνης διά τήν Ἁγίαν τοῦ Χριστοῦ Μεγάλην Ἐκκλησίαν ἀποτελεῖ ἐφέτος καί ὁ κοινός ἑορτασμός τοῦ Πάσχα ὑπό σύμπαντος τοῦ χριστιανικοῦ κόσμου, ὁμοῦ μετά τῆς 1700^ῆς ἐπετείου τῆς Α’ ἐν Νικαίᾳ Οἰκουμενικῆς Συνόδου, ἡ ὁποία κατεδίκασε τήν κακοδοξίαν τοῦ Ἀρείου, τοῦ «κατασμικρύναντος τῆς Τριάδος τόν ἕνα, Υἱόν καί Λόγον ὄντα Θεοῦ», καί ἐθέσπισε τόν τρόπον καθορισμοῦ τῆς ἡμερομηνίας διά τήν ἑορτήν τῆς Ἀναστάσεως τοῦ Σωτῆρος.

            Ἡ Σύνοδος τῆς Νικαίας ἐγκαινιάζει μίαν νέαν περίοδον εἰς τήν συνοδικήν ἱστορίαν τῆς Ἐκκλησίας, τήν μετάβασιν ἀπό τό τοπικόν εἰς τό οἰκουμενικόν συνοδικόν ἐπίπεδον. Ὡς γνωστόν, ἡ Α´ Οἰκουμενική Σύνοδος εἰσήγαγε τόν «ἄγραφον» ὅρον «ὁμοούσιος» εἰς τό Σύμβολον τῆς πίστεως, μέ σαφῆ σωτηριολογικήν ἀναφοράν, ἡ ὁποία παραμένει τό οὐσιῶδες χαρακτηριστικόν τῶν δογμάτων τῆς Ἐκκλησίας. Ἐν τῇ ἐννοίᾳ ταύτῃ, οἱ ἑορτασμοί τῆς μεγάλης ἐπετείου δέν εἶναι στροφή πρός τό παρελθόν, ἐφ᾿ ὅσον τό «πνεῦμα τῆς Νικαίας» ἐνυπάρχει ἀδιαπτώτως εἰς τήν ζωήν τῆς Ἐκκλησίας, ἡ ἑνότης τῆς ὁποίας συναρτᾶται μέ τήν ὀρθήν κατανόησιν καί ἀνάπτυξιν τῆς συνοδικῆς ταυτότητός της. Ὁ λόγος περί τῆς Α’ ἐν Νικαίᾳ Οἰκουμενικῆς Συνόδου ὑπενθυμίζει τά κοινά χριστιανικά ἀρχέτυπα καί τήν σημασίαν τοῦ ἀγῶνος κατά τῶν διαστρεβλώσεων τῆς ἀμωμήτου ἡμῶν πίστεως καί μᾶς προτρέπει νά στραφῶμεν πρός τό βάθος καί τήν οὐσίαν τῆς παραδόσεως τῆς Ἐκκλησίας. Ὁ δέ κατά τό παρόν ἔτος κοινός ἑορτασμός τῆς «Ἁγιωτάτης τοῦ Πάσχα ἡμέρας» ἀναδεικνύει τήν ἐπικαιρότητα τοῦ θέματος, ἡ λύσις τοῦ ὁποίου ὄχι μόνον ἐκφράζει τόν σεβασμόν τῆς Χριστιανοσύνης πρός τά θεσπίσματα τῆς Συνόδου τῆς Νικαίας, ἀλλά καί τήν συνείδησιν ὅτι «οὐ πρέπει ἐν τοιαύτῃ ἁγιότητι εἶναί τινα διαφοράν».

            Μέ τοιαῦτα αἰσθήματα, ἔμπλεοι τοῦ φωτός καί τῆς χαρᾶς τῆς Ἀναστάσεως καί ἀναβοῶντες τό κοσμοχαρμόσυνον «Χριστός Ἀνέστη», ἄς τιμήσωμεν τήν κλητήν καί ἁγίαν ἡμέραν τοῦ Πάσχα διά τῆς ὁλοψύχου ὁμολογίας τῆς πίστεως ἡμῶν εἰς τόν θανάτῳ τόν θάνατον πατήσαντα, πᾶσιν ἀνθρώποις καί ἁπάσῃ τῇ κτίσει ζωήν χαρισά-μενον Λυτρωτήν, διά τῆς πιστότητος εἰς τάς τιμίας παραδόσεις τῆς Μεγάλης Ἐκκλη-σίας καί διά τῆς ἀνυποκρίτου πρός τόν πλησίον ἀγάπης, ἵνα δοξάζηται καί διά πάντων ἡμῶν τό ὑπερουράνιον ὄνομα τοῦ Κυρίου. 

       Φανάριον, Ἅγιον Πάσχα ,βκε´

 † Ὁ Κωνσταντινουπόλεως

διάπυρος πρός Χριστόν Ἀναστάντα

εὐχέτης πάντων ὑμῶν.

---

[1] Γρηγορίου Νύσσης, Περί τῆς τριημέρου προθεσμίας τῆς Ἀναστάσεως τοῦ Κυρίου ἡμῶν Ἰησοῦ Χριστοῦ, PG 46, 604.

[2] Ρωμ η’, 21.

[3] Μαξίμου Ὁμολογητοῦ, Εἰς τήν προσευχήν τοῦ Πάτερ ἡμῶν, πρός ἕνα φιλόχριστον, PG 90, 880.

[4] Ἰωάν. ιε’, 5.