martes, 24 de diciembre de 2024
domingo, 22 de diciembre de 2024
UKR Патріарше послання на Різдво Христове
+ Варфоломій,
Милістю Божою Архиєпископ Константинопольський, Нового Риму
і Вселенський Патріарх,
Усій повноті Церкви,
Благодать, милість і мир
Від Христа Спасителя народженого у Вифлеємі
Всечесні браття ієрархи і благословенні чада в Господі,
З благодаті з висоти ми знову дійшли цього року до свята Різдва у плоті Бога Слова, який прийшов у світ і оселився між нами «з невимовного людинолюбства». Ми вшановуємо псалмами і піснями духовними з невимовною радістю велику таємницю Боговтілення, яке є «новіше за все нове, єдине нове під сонцем»[1], через яке відкривається нам шлях до обожнення благодаттю і через яке все творіння оновлюється. Різдво — це не досвід емоцій, які «швидко приходять і ще швидше відходять». Це екзистенційна участь у всій події Божественної Ікономії. Як свідчить євангелист Матвій[2], начальники світу прагнули з самого початку знищити Божественне немовля. Для нас, вірних, разом із вигуком «Христос народився» у свято воплочення Сина і Слова Бога Отця, а також скорботними дзвонами Його страстей, ми чуємо також вигук «Христос воскрес», добра звістка про перемогу над смертю та очікування спільного воскресіння.
Слова «Слава во вишніх Богу, і на землі мир» знову лунають у світі, сповненому насильства, соціальної несправедливости та розпаду людської гідности. Приголомшливий прогрес науки і техніки не досягає глибини людської душі, тому що люди завжди є чимось більшим, ніж те, що може осягнути наука або до чого прагне прогрес техніки. Прірва між небом і землею в нашому людському існуванні не може бути подолана наукою.
Сьогодні багато говорять про «металюдину» і вихваляють штучний інтелект. Мрія про «надлюдину», звичайно, навряд чи нова. Концепція «металюдини» базується на технологічному прогресі та його оснащенні засобами, які раніше було неможливо уявити в людському досвіді та історії, за допомогою яких людство зможе вийти за межі чинних людських мірок. Церква не технофобна. Вона розглядає наукові знання як «божественний дар людям», однак не випускає з уваги та не приховує небезпек сцієнтизму. Окружне послання Святого і Великого Собору Православної Церкви (Крит, 2016) також наголошує на внеску християнства «в здоровий розвиток світської цивілізації загалом», оскільки Бог «поставив людину управителем священного творіння і його співпрацівником у світі». Крім того, тут також підкреслюється: «Замість сучасного «людинобога» Православна Церква утверджує Боголюдину як остаточну міру всього. «Ми говоримо не про обожнену людину, а про Бога, Який став людиною» (Йоан Дамаскин, Точне викладення православної віри, 3, 2, PG 94, 988)»[3].
Відповідь на ключове питання, а саме, як ми можемо зберегти «культуру особистости», повагу до її святости та наголошення на її красі, до останнього «восьмого дня» перед лицем титанізму та прометеїзму технічної культури, її еволюції й трансмутації, серед антропотеїстичних змін і перебільшень людства, — було дано раз назавжди в таємниці Боголюдства. Бог Слово став тілом, «правда прийшла» і «тінь пройшла». У вічності те, що є істинним для людини, буде пов’язане з її стосунками з Богом, як відповідь на Боже сходження до неї та як очікування й зустріч із прийдешнім Господом слави. Ця жива віра підтримує боротьбу людини, щоб відповісти на суперечності та виклики її земного життя, життя «хлібом»[4], виживання та соціально-культурного розвитку. Однак ніщо в нашому житті не процвітає без уповання на Бога, що визначає «повноту життя, повноту радости та повноту пізнання» Його Царства[5].
Різдво є для нас нагодою усвідомити таємницю Божої волі та велике чудо свободи людини. Христос стукає у двері людського серця, але ті двері можуть відчинити лише люди, удостоєні такої свободи. «Звичайно, без Нього, без Христа людина нічого не може зробити. Але є те, що може зробити лише людина, а саме: відповісти на Божий заклик і прийняти Христа», – писав блаженної пам’яти о. Георгій Флоровський[6].
Відповівши «Так» цьому покликанню з висоти, Христос відкривається як «правдиве світло»[7], як «дорога, істина і життя»[8], як відповідь на найголовніші питання та пошуки інтелекту до бажань серця і надій людства, але також відповідей творіння на питання: «звідки» і «куди». Ми належимо до Христа, в Якому все об’єднано. Христос є «Альфа і Омега, перший і останній, початок і кінець»[9]. У Своєму добровільному втіленні «для нас людей і для нашого спасіння» Слово Боже «не перебувало в одній людині, але охопило людську природу, в її повноті, Своєю Іпостассю»[10], тим самим встановивши спільну вічну долю та єдність людства. Він визволяє не один народ, а весь рід людський. Він не тільки розділяє історію ради спасіння, але й оновлює все творіння. Як і для історії, так і для всесвіту, слова «до Христа» і «після Христа» є однозначно й остаточно дійсними. Церква, яка «не в світі», усю свою подорож у світі, в історії і через неї до Есхат, до невечірнього дня в небесному Царстві Отця, і Сина, і Святого Духа – свідчить правду і виконує свою освячуючу та духовну працю «для життя світу».
Браття і чада в Господі,
Благоговійно схиляючи коліна перед Матір’ю Божою, яка тримає немовля і смиренно поклоняючись «Слову від початку», яке прийняло нашу природу, бажаємо всім вам благословенних Святок, та щасливого, здорового, мирного нового року благости Господньої, плідного в добрих ділах, сповненого духовної радости та божественних дарів, у якому весь християнський світ святкує та вшановує 1700-ліття Першого Вселенського Собору в Нікеї.
Різдво, 2024
† Варфоломій Константинопольський,
палкий молитовник перед Богом за всіх Вас
_______
1. Йоан Дамаскин, Точний виклад православної віри, PG 94.984.
2. Мт 1,18–2,1-23.
3. Окружне послання, § 10.
4. Мт 4,4.
5. Олександр Шмеман, Я вірю, Видавництво Акрітас, Афіни, 1991, с. 129 (з грецької мови).
6. Георгій Флоровський, Творіння і відкуплення, Видавництво Пурнарас, Салоніки, 1983, с. 17 (з грецької мови).
7. Йо 1,9.
8. Йо 14,6.
9. Одкр 22,13.
10. Миколай Кавасила, Дев’ять неопублікованих гомілій, Салоніки, 1976, с. 108.
ENG PATRIARCHAL ENCYCLICAL FOR CHRISTMAS
+ B A R T
H O L O M E W
BY GOD’S MERCY ARCHBISHOP OF
CONSTANTINOPLE-NEW ROME
AND ECUMENICAL PATRIARCH
TO ALL THE PLENITUDE OF THE
CHURCH
GRACE, MERCY AND PEACE
FROM THE SAVIOR CHRIST BORN IN BETHLEHEM
Most honorable brother hierarchs and blessed children in the Lord,
With the grace from above, we have once again this year arrived
at the festal day of the Nativity in the flesh of God the Word, who came into
the world and dwelt among us “out of his ineffable loving for humankind.” We
honor with psalms and hymns as well as with inexpressible joy the great mystery
of the Incarnation, which is “newer than everything new, the only new thing
under the sun,”[1] through
which the way is opened for us to deification by grace and the entire creation
is renewed. Christmas is not the experience of emotions that “come rapidly and
depart even more rapidly.” It is the existential participation in the whole
event of Divine Economy. As testified by the Evangelist Matthew (ch. 1.
18–2.1-23), the leaders of the world sought to obliterate the divine infant
from the outset. For us faithful, along with the cry that “Christ is born” in
the feast of the incarnation of the Son and Word of God the Father, as well as
the mournful bells of His passion, we also hear the cry that “Christ is risen,”
the good news of the victory over death and expectation of the common
resurrection.
The words “Glory to God in the highest and on earth peace”
are heard once more in a world filled with violence, social injustice and
dissolution of human dignity. The stunning progress of science and technology
does not reach the depth of the human soul, because human beings are always
more than what science can comprehend or to which the advancement of technology
aspires. The gap between heaven and earth in our human existence cannot be
scientifically bridged.
Today there is much talk about “the metahuman” and praise
of artificial intelligence. The dream of “the superhuman” is of course hardly
new. The concept of “the metahuman” is based on technological progress and his
equipment with means previously unimaginable to human experience and history,
through which humankind will be able to transcend currently valid human
measures. The Church is not technophobic. It approaches scientific knowledge as
“a divinely granted gift to human beings,” without however overlooking or
suppressing the dangers of scientism. The Encyclical of the Holy and Great
Council of the Orthodox Church (Crete, 2016) also emphasizes the contribution
of Christianity “to the healthy development of secular civilization,” since God
“established human beings as stewards of sacred creation and His coworkers in
the world.” Moreover, it also highlights: “The Orthodox Church sets against the
‘man-god’ of the contemporary world the ‘God-man’ as the ultimate measure of
all things. “We do not speak of a man who has been deified, but of God who has
become man (John of Damascus, An Exact Exposition of the Orthodox Faith
iii, 2 PG 94.988).”[2]
The answer to the crucial question—namely, how can we
preserve the “culture of personhood,” the respect for its sacredness and
emphasis on its beauty, until the final “eighth day” in the face of the
titanism and prometheanism of the technological culture, its evolution and
transmutation, in the midst of anthropotheistic changes and exaggerations of
humankind—has been given once for all in the mystery of Divine Humanity. God
the Word became flesh, the “truth has come” and “the shadow has passed.” For
human beings, speaking the truth will forevermore be associated with their
relationship to God as the response to God’s descent toward them and as the
expectation and encounter of the coming Lord of glory. This living faith
supports the human struggle to respond to the contradictions and challenges of
earthly life, to life “by bread” (Mt 4.4), to survival as well as social and
cultural development. Nevertheless, nothing in our life can thrive without
reference to God, without the horizon of “the fullness of life, the fullness of
joy and the fullness of knowledge” of His Kingdom.[3]
Christmas is an opportunity for us to become conscious of
the mystery of divine freedom and the great miracle of human freedom. Christ
knocks on the door of the human heart, yet only human beings honored with such
freedom are able to open that door. “Clearly, without Him, without Christ,” as
the late Fr. Georges Florovsky writes, “man cannot do anything. But there is
something that only man can do—namely, respond to God’s call and welcome
Christ.”[4]
By saying “Yes” to this calling from above, Christ is revealed as “the true light” (Jn 1.9), “the way, the truth and the life” (Jn 14.6), the answer to the ultimate questions and pursuits of the intellect, to the desires of the heart and the hopes of humankind, but also to the “whence” and “whereto” of creation. We belong to Christ, in Whom all things are united. Christ is “the Alpha and Omega, the first and the last, the beginning and the end” (Rev. 22.13). In His voluntary incarnation “for us men and for our salvation,” the Word of God “did not dwell in a single human being, but embraced human nature in its entirety with His hypostasis,”[5] thereby establishing the common eternal destiny and unity of humanity. He does not liberate one people, but the entire race of humankind; He does not savingly divide only history, but renews the whole creation. Just as for history, so too for the universe, “before Christ” and “after Christ” holds definitively and determinately valid. Throughout its journey in the world, in history and through it to the Eschata, to the day without setting in the heavenly Kingdom of the Father, the Son and the Holy Spirit, the Church that is “not in the world” witnesses to the truth and performs its sanctifying and spiritual work “for the life of the world.”
Brethren and children in the Lord,
With a spirit of devotion, we kneel before the Mother of
God who holds the infant and humbly worship “the Word from the beginning” who
assumed our form, and we wish to all of you a blessed and holy Twelvetide and a
favorable, healthy, peaceful and fruitful in good deeds new year of the Lord’s
favor, filled with spiritual joy and divine gifts, in which the entire
Christian world concelebrates and honors the 1700th anniversary of
the First Ecumenical Council of Nicaea.
Christmas 2024
+Bartholomew of Constantinople
Fervent supplicant of you all before God
[1]
John of Damascus, An Exact Exposition of the Orthodox Faith, PG 94.984.
[2] Encyclical,
§ 10.
[3]
Alexander Schmemann, I believe (Athens: Akritas Editions, 1991), 129
[from the Greek].
[4]
Georges Florovsky, Creation and Redemption (Thessaloniki: Pournaras
Editions, 1983) [from the Greek].
[5]
Nicholas Cabasilas, Nine Unpublished Homilies (Thessaloniki, 1976), 108.
PT ENCÍCLICA PATRIARCAL PARA O NATAL
+ B
A R T O L O M E U
PELA
MISERICÓRDIA DE DEUS,
ARCEBISPO DE CONSTANTINOPLA-NOVA ROMA
E PATRIARCA
ECUMÊNICO.
A TODA A
PLENITUDE DA IGREJA
GRAÇA,
MISERICÓRDIA E PAZ
DO SALVADOR
CRISTO NASCIDO EM BELÉM.
Veneráveis
irmãos hierarcas e filhos abençoados no Senhor,
Pela graça de Deus, mais uma vez chegamos ao dia
festivo da Natividade segundo a carne do Verbo de Deus, que veio ao mundo e
habitou entre nós «por sua inefável filantropia». Honramos, com salmos e hinos,
bem como com alegria inexprimível, o grande mistério da Encarnação, que é «mais
nova do que tudo que é novo, a única novidade sob o sol»[1],
por meio da qual se abre o caminho para nossa deificação pela graça e toda a
criação é renovada.
O Natal não é a vivência de emoções passageiras,
que «chegam rapidamente e desaparecem ainda mais rápido». É uma participação
existencial em todo o evento da Economia Divina. Como testemunha o Evangelista
Mateus (Mt 1:18–2:23), os líderes deste mundo buscaram desde o início obliterar
o Divino Infante. Para nós, os fiéis, juntamente com o anúncio «Cristo nasce!»,
da festa da Encarnação do Filho e Verbo de Deus Pai, ressoam também os sinos
lúgubres da Paixão e sempre o jubiloso «Cristo ressuscitou!», a boa-nova da vitória
sobre a morte e a esperança da ressurreição comum.
As palavras «Glória a Deus nas alturas e paz na
terra» ressoam novamente em um mundo repleto de violências, injustiças sociais
e degradação da dignidade humana. O progresso impressionante da ciência e da
tecnologia não alcança as profundezas da alma humana, pois o ser humano é
sempre mais do que aquilo que a ciência pode compreender ou o progresso
tecnológico pode aspirar. O abismo entre o céu e a terra na existência humana
não pode ser cientificamente transposto.
Hoje fala-se muito sobre o «meta-humano» e se muito
se exalta a inteligência artificial. O sonho de um «super-humano» certamente
não é novo. A ideia de um «meta-humano» fundamenta-se no progresso tecnológico
e no fornecimento de recursos anteriormente inimagináveis à experiência e à
história humanas, por meio dos quais o ser humano busca transcender as medidas
humanas atualmente válidas. A Igreja não é tecnofóbica. Ela aborda o
conhecimento científico como «um dom divinamente concedido aos seres humanos», sem, no entanto, ignorar ou
suprimir os perigos do cientificismo. A Encíclica do Santo e Grande Concílio da
Igreja Ortodoxa (Creta, 2016) enfatiza a contribuição do Cristianismo «para o
desenvolvimento saudável da civilização secular», visto que Deus «estabeleceu
os seres humanos como administradores da criação divina e colaboradores Dele no
mundo». Além disso, destaca que «a Igreja Ortodoxa contrapõe ao 'homem-deus' do
mundo contemporâneo o 'Deus-homem' como medida última de todas as coisas: 'Não
proclamamos um homem deificado, mas um Deus que se fez homem' (São João
Damasceno, Exposição Exata da Fé Ortodoxa, III, 2 PG 94,988)[2].
A resposta à pergunta crucial — como podemos
preservar a «cultura da pessoa», o respeito por sua sacralidade e a ênfase em
sua beleza até o derradeiro «oitavo dia», diante do titanismo e do
prometeanismo da cultura tecnológica, de sua evolução e transmutação, em meio
às mudanças antropoteístas e exageros da humanidade — foi dada de uma vez por
todas no mistério da Humanidade Divina. O Verbo de Deus se fez carne; a «verdade
veio» e «a sombra passou». Para os seres humanos, a verdade estará sempre
associada à sua relação com Deus, como resposta à descida de Deus em direção a
eles, e como expectativa e encontro com o Senhor da glória que está por vir.
Esta fé viva sustenta o esforço do homem em responder às contradições e
desafios de sua vida terrena, à vida «vivida com pão», à sobrevivência e ao
desenvolvimento social e cultural. Contudo, nada em nossa vida prospera sem
referência a Deus, com o horizonte voltado para a «plenitude de vida, a
plenitude de alegria e a plenitude de conhecimento» de Seu Reino[3].
O Natal é uma oportunidade para nos
conscientizarmos do mistério da liberdade divina e do grande milagre da liberdade
humana. Cristo bate à porta do coração humano, mas somente o homem, honrado com
tal liberdade, pode abrir essa porta. «Claramente,
sem Ele, sem Cristo», como escreve o saudoso Pe. Georges Florovsky, «o homem
não pode fazer nada. Contudo, há algo que apenas o homem pode fazer — responder
ao chamado de Deus e acolher Cristo»[4].
Ao dizer «Sim» a este chamado do Alto, Cristo se
revela como «a luz verdadeira» (Jo 1: 9), «o caminho, a verdade e a vida» (Jo
14: 6), a resposta às questões últimas e buscas do intelecto, aos anseios do
coração e às esperanças da humanidade, bem como à origem e ao propósito da
criação. Pertencemos a Cristo, em quem todas
as coisas estão unidas. Cristo é «o Alfa e o Ômega, o primeiro e o último, o
princípio e o fim» (Ap 22: 13). Em Sua encarnação voluntária «por nós, homens,
e para nossa salvação», o Verbo de Deus não
habitou em uma única pessoa, mas abraçou toda a natureza humana em sua
hipóstase»[5],
estabelecendo assim o destino eterno comum e a unidade da humanidade. Ele não liberta um povo, mas toda a
raça humana; Ele não transforma salvificamente apenas a história, mas renova
toda a criação. Assim como na história, também
no universo, «antes de Cristo» e «depois de Cristo» permanecem
validamente definitivos e determinantes.
Ao longo de sua jornada no mundo, na história e através dela até os Eschata,
até o dia sem ocaso no Reino celestial do Pai e do Filho e do Espírito Santo, a
Igreja, que «não é do mundo», dá testemunho da verdade e realiza sua obra
santificadora e espiritual «pela vida do mundo».
Irmãos
e filhos no Senhor,
Com espírito de devoção, inclinemos os joelhos
diante da Mãe de Deus que segura o Divino Infante e adoremos humildemente «o
Verbo desde o princípio» que assumiu nossa forma. Desejamos a todos vós um
abençoado e santo Tempo do Dodecanésio (os Santos Doze Dias), bem como um ano
novo favorável, saudável, pacífico e frutífero em boas obras, pleno de alegria
espiritual e dons divinos. Neste
ano, no qual todo o mundo cristão celebra e honra o 1700º aniversário do
Primeiro Concílio Ecumênico em Niceia.
Natal de 2024
† Bartolomeu de Constantinopla
Fervoroso intercessor por todos vós perante Deus.
[1] João Damasceno,
Uma Exposição Exata da Fé Ortodoxa, PG 94.984.
[2] Encíclica, § 10.
[3] Alexander
Schmemann, Eu Creio (Atenas: Akritas Editions, 1991), 129 [do grego].
[4] Georges Florovsky, Criação e Redenção
(Thessaloniki: Pournaras Editions, 1983) [do grego].
[5] Nicolau Cabasilas, Nove homilias não publicadas (Thessaloniki, 1976), 108.
ESP PROCLAMACIÓN PATRIARCAL PARA LA NAVIDAD
+ BARTOLOMÉ
POR LA MISERICORDIA DE
DIOS ARZOBISPO DE CONSTANTINOPLA-NUEVA ROMA
Y PATRIARCA
ECUMÉNICO
AL PLÉROMA DE LA
IGLESIA
GRACIA,
MISERICORDIA Y PAZ
DE CRISTO EL
SALVADOR NACIDO EN BELÉN
Honorabilísimos hermanos Jerarcas e hijos benditos en el Señor:
Hemos llegado
también este año, con la buena voluntad que viene de lo alto, al día de la
solemne fiesta de la Natividad en la carne del Dios Verbo, quien vino a la
tierra y convivió entre nosotros “por su inefable filantropía”. Honramos con
salmos e himnos y alegría inenarrable el gran misterio de la Encarnación, “lo
más novedoso de todo lo nuevo, lo único nuevo bajo el sol”, por la cual se abre
al hombre el camino de la deificación por la gracia y se renueva la creación en
su totalidad. La Navidad no es una experiencia de sentimentalismos, que “llegan
rápido y se van aún más rápido”. Es una participación existencial en todo el
acontecimiento de la Economía Divina. Como atestigua el Evangelista Mateo, los
líderes del mundo quisieron desde el principio eliminar al Divino Niño. Para
los fieles, junto con el “Cristo nace” de la fiesta de la Encarnación del Hijo
y Verbo de Dios Padre y las campanadas de luto de la Pasión, suena siempre el
“Cristo ha resucitado”, el mensaje alegre de la victoria sobre la muerte y de
la esperanza de la resurrección común.
El “Gloria a
Dios en las alturas y en la tierra paz” se vuelve a escuchar en un mundo lleno
de violencias, injusticia social y colapso de la dignidad humana. El asombroso
progreso de la ciencia y de las tecnologías no alcanza la profundidad del alma
humana, puesto que el hombre es siempre mucho más que aquello que la ciencia
puede concebir y que aquello a lo que apunta el progreso de la tecnología. La
brecha entre el cielo y la tierra en el ser humano no se puede salvar
científicamente.
Hoy se habla
sobre el “transhumano” y se elogia la inteligencia artificial. Por supuesto, el
sueño de un “superhumano” no es nuevo. La idea del “transhumano” se apoya en el
progreso tecnológico y en su dotación de medios sin precedentes en la
experiencia y la historia humanas, mediante los cuales será capaz de superar la
medida humana válida hasta ahora. La Iglesia no es tecnófoba. Se aproxima al
conocimiento científico como “un don entregado por Dios al hombre”, pero sin
ignorar ni silenciar los peligros del cientifismo. En la Encíclica del Santo y
Gran Concilio de la Iglesia Ortodoxa (Creta, 2016), se destaca la contribución
del Cristianismo también “en el sano desarrollo de la civilización secular”,
puesto que Dios “ha hecho al hombre gerente de la creación divina, asociado a
su obra”. A continuación, se señala con énfasis: “La Iglesia Ortodoxa, en lugar
del hombre-Dios contemporáneo, afirma el Dios-hombre como medida de todo”: “No
hablamos de hombre deificado, sino de Dios hecho hombre” (San Juan Damasceno,
Exposición de la fe ortodoxa, 3,2 PG 94,988).
La respuesta a
la pregunta crítica de, cómo hasta el último “octavo día”, con el titanismo y
el prometeísmo de la civilización tecnológica, sus evoluciones y transiciones,
en medio de transhumanizaciones o sobrehumanizaciones antropoteístas, se
salvará “la cultura del rostro”, el respeto de su sacralidad y la manifestación
de su belleza, se dio una vez y para siempre en el misterio de la
Divinohumanidad. El Dios Verbo se hizo carne, la “verdad vino” y “la sombra
pasó”. En la eternidad, lo que es verdad para el hombre estará conectado con su
relación con Dios, como respuesta al descenso de Dios hacia él y como
expectativa y encuentro del Señor de la gloria venidero. Esta fe viva
sostiene la lucha del hombre por responder a las contradicciones y desafíos de
su vida ordinaria, a la vida "de pan", a la supervivencia y al
desarrollo social y cultural. Sin embargo, nada en nuestras vidas prospera sin
referencia a Dios, definiendo la “plenitud de vida, la plenitud de alegría y la
plenitud de conocimiento” de Su Reino.
La Navidad es
una oportunidad para enterarnos del misterio de la libertad de Dios y el gran
milagro de la libertad del hombre. Cristo llama a la puerta del corazón humano,
pero sólo el hombre amante de la libertad puede abrirla. "Seguramente, sin
Él, sin Cristo", escribe el beato p. George Florovsky, "El hombre no
puede hacer nada. Y, sin embargo, hay algo que sólo el hombre puede hacer:
responder a la llamada de Dios y acoger a Cristo».
A través del "Sí" a la llamada de lo alto, Cristo se revela como "la luz verdadera", como "el camino, la verdad y la vida", como la respuesta a las preguntas y búsquedas últimas del mente, a los deseos y esperanzas del corazón del hombre, pero también al desde dónde y hacia el qué de la creación. Pertenecemos a Cristo, en Él todas las cosas están unidas. Cristo es "el alfa y el omega, el primero y el último, el principio y el fin". En su encarnación voluntaria "por nosotros los hombres y para nuestra salvación", el Verbo de Dios "no habitó en un solo hombre, sino que revistió su propia hipóstasis de la naturaleza humana", estableciendo así el destino eterno común y la unidad de la humanidad. No libera a un pueblo, sino a todo el género humano, no salva sólo la historia, sino que innova toda la creación. Del mismo modo que para la historia, también a los universos se aplican de manera definitiva y determinante el "antes de Cristo" y "después de Cristo". A lo largo de su recorrido en el mundo, en la historia y a través de ella hacia los Últimos Días, hacia el día sin ocaso del Reino Celestial del Padre y del Hijo y del Espíritu Santo, la Iglesia "fuera del mundo" da testimonio de la verdad, realizando su obra santificadora y espiritual "por la vida del mundo".
Hermanos e hijos en el Señor,
Inclinando reverentemente la rodilla
ante la Madre de Dios con el niño y postrándonos en humildad ante el que asumió
nuestra condición, "el Verbo que era en el principio", os deseamos a
todos un bendito Santo Dodecámeron, y feliz, saludable, pacífico y fructífero
en buenas obras, llenas de alegría espiritual y de dones divinos, el nuevo año
de la bondad del Señor, en el que el mundo cristiano celebra y honra el 1700
aniversario del Primer Concilio Ecuménico de Nicea.
Navidad 2024
† Bartolomé de Constantinopla
Fervoroso suplicante ante Dios por todos
vosotros
ΕΛΛ ΠΑΤΡΙΑΡΧΙΚΗ ΑΠΟΔΕΙΞΙΣ ΕΠΙ ΤΟΙΣ ΧΡΙΣΤΟΥΓΕΝΝΟΙΣ
+ Β Α Ρ Θ
Ο Λ Ο Μ Α Ι Ο Σ
ΕΛΕῼ ΘΕΟΥ
ΑΡΧΙΕΠΙΣΚΟΠΟΣ ΚΩΝΣΤΑΝΤΙΝΟΥΠΟΛΕΩΣ – ΝΕΑΣ ΡΩΜΗΣ
ΚΑΙ
ΟΙΚΟΥΜΕΝΙΚΟΣ ΠΑΤΡΙΑΡΧΗΣ
ΠΑΝΤΙ Τῼ ΠΛΗΡΩΜΑΤΙ
ΤΗΣ ΕΚΚΛΗΣΙΑΣ
ΧΑΡΙΝ, ΕΛΕΟΣ
ΚΑΙ ΕΙΡΗΝΗΝ
ΠΑΡΑ ΤΟΥ ΕΝ
ΒΗΘΛΕΕΜ ΓΕΝΝΗΘΕΝΤΟΣ ΣΩΤΗΡΟΣ ΧΡΙΣΤΟΥ
Τιμιώτατοι ἀδελφοί Ἱεράρχαι καί τέκνα ἐν Κυρίῳ εὐλογημένα,
Ἄνωθεν εὐδοκίᾳ ἐφθάσαμεν
καί ἐφέτος εἰς τήν πανέορτον ἡμέραν τῆς κατά σάρκα Γεννήσεως τοῦ Θεοῦ Λόγου, τοῦ
ἐλθόντος εἰς τήν γῆν καί συναναστραφέντος ἡμῖν «δι᾿ ἄφατον φιλανθρωπίαν». Τιμῶμεν
ἐν ψαλμοῖς καί ὕμνοις καί ἐν χαρᾷ ἀνεκλαλήτῳ τό μέγα μυστήριον τῆς Ἐνανθρωπήσεως,
τό «πάντων καινῶν καινότατον, τό μόνον καινόν ὑπό τόν ἥλιον»[1],
διά τοῦ ὁποίου διανοίγεται εἰς τόν ἄνθρωπον ἡ ὁδός τῆς κατά χάριν θεώσεως καί ἀνακαινίζεται
ἡ σύμπασα κτίσις. Τά Χριστούγεννα δέν εἶναι βίωσις συναισθηματισμῶν, οἱ ὁποῖοι
«γρήγορα ἔρχονται καί ἀκόμη ταχύτερα παρέρχονται». Εἶναι ὑπαρξιακή μετοχή εἰς
τό ὅλον γεγονός τῆς Θείας Οἰκονομίας. Καθώς μαρτυρεῖ ὁ Εὐαγγελιστής Ματθαῖος[2],
ἡ ἡγεσία τοῦ κόσμου ἠθέλησεν ἐξ ἀρχῆς νά ἀφανίσῃ τό Θεῖον Βρέφος. Διά τούς
πιστούς, ὁμοῦ μέ τό «Χριστός γεννᾶται» τῆς ἑορτῆς τῆς Σαρκώσεως τοῦ Υἱοῦ καί Λόγου
τοῦ Θεοῦ Πατρός καί τούς πενθίμους κώδωνας τοῦ
Πάθους, συνηχεῖ πάντοτε τό «Χριστός Ἀνέστη», τό εὐάγ-γελον μήνυμα τῆς
νίκης κατά τοῦ θανάτου καί τῆς προσδοκίας τῆς κοινῆς ἀναστάσεως.
Τό «Δόξα ἐν ὑψίστοις Θεῷ
καί ἐπί γῆς εἰρήνη» ἀκούεται καί πάλιν εἰς ἕνα πλήρη βιαιοτήτων, κοινωνικῆς ἀδικίας
καί καταρρακώσεως τῆς ἀνθρωπίνης ἀξιοπρεπείας κόσμον. Ἡ ἐκπληκτική πρόοδος τῆς ἐπιστήμης
καί τῆς τεχνολογίας δέν φθάνει εἰς τό βάθος τῆς ἀνθρωπίνης ψυχῆς, ἀφοῦ ὁ ἄνθρωπος
εἶναι πάντοτε περισσότερον ἀπό αὐτό πού δύναται νά συλλάβῃ ἡ ἐπιστήμη καί ἀπό αὐτό
εἰς τό ὁποῖον ἀποβλέπει ἡ πρόοδος τῆς τεχνολογίας. Δέν γεφυρώνεται ἐπιστημονικῶς
τό χάσμα μεταξύ οὐρανοῦ καί γῆς εἰς τό εἶναι
τοῦ ἀνθρώ-που.
Σήμερον ἠχεῖ ὁ λόγος
περί τοῦ «μετανθρώπου» καί ἐγκωμιάζεται ἡ τεχνητή νοημοσύ-νη. Βεβαίως, τό ὄνειρον
ἑνός «ὑπερανθρώπου» δέν εἶναι καινοφανές. Ἡ ἰδέα τοῦ «μετανθρώ-που» στηρίζεται
εἰς τήν τεχνολογικήν πρόοδον καί εἰς τόν ἐξοπλισμόν του μέ πρωτοφανῆ εἰς τήν ἀνθρωπίνην
ἐμπειρίαν καί ἱστορίαν μέσα, διά τῶν ὁποίων θά δυνηθῇ νά ὑπερβῇ τό μέχρι
σήμερον ἰσχύον ἀνθρώπινον μέτρον. Ἡ Ἐκκλησία δέν εἶναι τεχνοφοβική. Προσεγγίζει
τήν ἐπιστημονικήν γνῶσιν ὡς «θεόσδοτον δῶρον εἰς τόν ἄνθρωπον», χωρίς ὅμως νά ἀγνοῇ
ἤ νά ἀποσιωπᾷ τούς κινδύνους τοῦ ἐπιστημονισμοῦ. Εἰς τήν Ἐγκύκλιον τῆς Ἁγίας
καί Μεγάλης Συνόδου τῆς Ὀρθοδόξου Ἐκκλησίας (Κρήτη, 2016), τονίζεται ἡ συμβολή
τοῦ Χριστιανισμοῦ καί «εἰς τήν ὑγιᾶ ἀνάπτυξιν τοῦ θύραθεν πολιτισμοῦ», ἀφοῦ ὁ
Θεός «ἔθεσε τόν ἄνθρωπον οἰκονόμον τῆς θείας δημιουργίας καί συνεργόν Αὐτοῦ ἐν
τῷ κόσμῳ». Ἐν συνεχείᾳ, σημειοῦται μετ᾿ ἐμφάσεως: «Ἡ Ὀρθόδοξος Ἐκκλησία, ἔναντι
τοῦ συγχρόνου ῾ἀνθρωποθεοῦ᾽, προβάλλει τόν ῾Θεάνθρωπον᾽ ὡς ἔσχατον μέτρον
πάντων: ῾Οὐκ ἄνθρωπον ἀποθεωθέντα λέγομεν, ἀλλά Θεόν ἐνανθρωπήσαντα᾽(Ἰωάννου
Δαμασκηνοῦ, Ἔκδοσις ἀκριβής τῆς ὀρθοδόξου πίστεως, Γ΄, 2 PG 94, 988)»[3].
Ἡ ἀπάντησις εἰς τό
κρίσιμον ἐρώτημα, πῶς ἄχρι τῆς ἐσχάτης «ὀγδόης ἡμέρας», μέ τόν τιτανισμόν καί
τόν προμηθεϊσμόν τοῦ τεχνολογικοῦ πολιτισμοῦ, τῶν μετεξελίξεων καί τῶν
μεταπτώσεών του, ἐν μέσῳ ἀνθρωποθεϊστικῶν μετανθρωπισμῶν ἤ ὑπερανθρωπισμῶν, θά
διασωθῇ ὁ «πολιτισμός τοῦ προσώπου», ὁ σεβασμός τῆς ἱερότητος καί ἡ ἀνάδειξις τῆς
ὡραιότητός του, ἐδόθη ἅπαξ καί διά παντός ἐν τῷ μυστηρίῳ τῆς Θεανθρωπινότητος. Ὁ
Θεός Λόγος ἐγένετο σάρξ, ἡ «ἀλήθεια ἦλθε» καί «παρέδραμεν ἡ σκιά. Εἰς τό
διηνεκές τό ἀληθεύειν διά τόν ἄνθρωπον θά συνδέεται μέ τήν σχέσιν του μέ τόν
Θεόν, ὡς ἀπάντησις εἰς τήν κάθοδον τοῦ Θεοῦ πρός αὐτόν καί ὡς ἀναμονή καί ὑπάντησις
τοῦ ἐρχομένου Κυρίου τῆς δόξης. Ἡ ζῶσα αὐτή πίστις στηρίζει τόν ἀγῶνα τοῦ ἀνθρώπου
νά ἀνταποκριθῇ εἰς τάς ἀντιφάσεις καί τάς προκλήσεις τοῦ ἐπιγείου βίου του, εἰς
τήν «ἐπ᾿ ἄρτῳ» ζωήν[4], εἰς τήν
ἐπιβίωσιν καί τήν κοινωνικήν καί πολιτισμικήν ἀνάπτυξιν. Τίποτε ὅμως εἰς τήν
ζωήν μας δέν εὐδοκιμεῖ ἄνευ ἀναφορᾶς εἰς τόν Θεόν, μέ ὁρίζοντα τήν «πληρότητα
ζωῆς, τήν πληρό-τητα χαρᾶς καί τήν πληρότητα γνώσεως» τῆς Βασιλείας Του[5].
Τά Χριστούγεννα εἶναι εὐκαιρία
διά νά συνειδητοποιήσωμεν τό μυστήριον τῆς ἐλευθερίας τοῦ Θεοῦ καί τό μέγα θαῦμα
τῆς ἐλευθερίας τοῦ ἀνθρώπου. Ὁ Χριστός κρούει τήν θύραν τῆς ἀνθρωπίνης καρδίας,
ὅμως μόνον ὁ ἴδιος ὁ ἐλευθερίᾳ τετιμημένος ἄνθρωπος δύναται νά τήν ἀνοίξῃ. «Ἀσφαλῶς,
χωρίς Αὐτόν, χωρίς τόν Χριστόν», γράφει ὁ μακαριστός π. Γεώργιος Φλωρόφσκυ, «ὁ ἄνθρωπος
δέν μπορεῖ νά κάνει τίποτε. Κι ὅμως, ὑπάρχει κάτι πού μόνο ἀπό τόν ἄνθρωπο
μπορεῖ νά γίνει - τό νά ἀνταποκριθεῖ στήν κλήση τοῦ Θεοῦ καί νά ῾δεχθεῖ᾽ τόν
Χριστόν»[6].
Διά τοῦ «Ναί» εἰς τήν ἄνωθεν κλῆσιν ὁ Χριστός ἀποκαλύπτεται ὡς «τό φῶς τό ἀληθινόν»[7], ὡς «ἡ ὁδός, ἡ ἀλήθεια καί ἡ ζωή»[8], ὡς ἡ ἀπάντησις εἰς τά ἔσχατα ἐρωτήματα καί τάς ἀναζητήσεις τοῦ νοός, εἰς τούς καρδιακούς πόθους καί τάς ἐλπίδας τοῦ ἀνθρώπου, ἀλλά καί εἰς τό πόθεν καί πρός τί τῆς δημιουργίας. Εἰς τόν Χριστόν ἀνήκομεν, ἐν Αὐτῷ εἶναι ἡνωμένα τά πάντα. Ὁ Χριστός εἶναι «τό Α καί τό Ω, ὁ πρῶτος καί ὁ ἔσχατος, ἀρχή καί τέλος»[9]. Ἐν τῇ ἑκουσίᾳ σαρκώσει Του «δι᾿ ἡμᾶς τούς ἀνθρώπους καί διά τήν ἡμετέραν σωτηρίαν», ὁ τοῦ Θεοῦ Λόγος «οὐκ ἀνθρώπων ᾤκησεν ἕνα, ἀλλ᾿ ἀνθρώπου φύσιν τῇ ἑαυτοῦ περιέθηκεν ὑποστάσει»[10], θεμελιώσας τοιουτοτρόπως τόν κοινόν αἰώνιον προορισμόν καί τήν ἑνότητα τῆς ἀνθρωπότητος. Δέν ἀπελευθερώνει ἕνα λαόν, ἀλλά σύμπαν τό γένος τῶν ἀνθρώπων, δέν τέμνει σωστικῶς μόνον τήν ἱστορίαν, ἀλλά καινοποιεῖ τήν κτίσιν πᾶσαν. Ὁμοῦ μετά τῆς ἱστορίας, ἰσχύει καί διά τά σύμπαντα ὁριστικῶς καί καθοριστικῶς τό «πρό Χριστοῦ» καί τό «μετά Χριστόν». Καθ᾿ ὅλην τήν ἐν τῷ κόσμῳ, ἐν τῇ ἱστορίᾳ καί δι᾿ αὐτῆς πρός τά Ἔσχατα, πρός τήν ἀνέσπερον ἡμέραν τῆς ἐπουρανίου Βασιλείας τοῦ Πατρός καί τοῦ Υἱοῦ καί τοῦ Ἁγίου Πνεύματος πορείαν της, ἡ «οὐκ ἐκ τοῦ κόσμου» Ἐκκλησία μαρτυρεῖ περί τῆς ἀληθείας, ἐπιτελοῦσα τό ἁγιαστικόν καί πνευματικόν αὐτῆς ἔργον «ὑπέρ τῆς τοῦ κόσμου ζωῆς».
Ἀδελφοί καί τέκνα ἐν Κυρίῳ,
Κλίνοντες εὐσεβοφρόνως τό
γόνυ ἐνώπιον τῆς βρεφοκρατούσης Θεομήτορος καί προσκυνοῦντες ἐν ταπεινώσει τόν τήν
ἡμετέραν μορφήν ἀναλαβόντα «ἐν ἀρχῇ
Λόγον», εὐχόμεθα πᾶσιν ὑμῖν εὐλογημένον Ἅγιον Δωδεκαήμερον, αἴσιον δέ, ὑγιηρόν,
εἰρηνικόν, εὔκαρπον ἐν ἔργοις ἀγαθοῖς, πλήρη πνευματικῆς εὐφροσύνης καί θείων
δωρημάτων τόν νέον ἐνιαυτόν τῆς χρηστότητος τοῦ Κυρίου, κατά τό ὁποῖον σύμπας ὁ
χριστιανικός κόσμος συνεορτάζει καί τιμᾷ τήν 1700ήν ἐπέτειον τῆς Α’ ἐν Νικαίᾳ Οἰκουμενικῆς
Συνόδου.
Χριστούγεννα 2024
† Ὁ Κωνσταντινουπόλεως
διάπυρος
πρός Θεόν εὐχέτης πάντων ὑμῶν
[1] Ἰωάννου Δαμασκηνοῦ, Ἔκδοσις
ἀκριβής τῆς ὀρθοδόξου πίστεως, PG 94, 984.
[2] Ματθ. α’, 18 - β’, 1-23.
[3] Ἐγκύκλιος, § 10.
[4] Βλ. Ματθ. δ΄, 4.
[5] Ἀλεξάνδρου Σμέμαν, Πιστεύω,
ἐκδ. Ἀκρίτα, Ἀθήνα 1991, σ. 129.
[6] Γεωργίου Φλωρόφσκυ, Δημιουργία
καί ἀπολύτρωση, ἐκδ. Πουρναρᾶ, Θεσσαλονίκη 1983, σ. 17.
[7] Ἰωάν. α’, 9.
[8] Ἰωάν. ιδ΄, 6.
[9] Ἀποκ. κβ΄, 13.
[10] Νικολάου Καβάσιλα, Ἑπτά ἀνέκδοτοι
λόγοι, Θεσσαλονίκη 1976, σ. 108.
Suscribirse a:
Entradas (Atom)